«Маленькі жінки» Луїза Мей Олкот

«Маленькі жінки» – роман (у двох частинах), що заслуговує на звання «безсмертного». Сентиментальна, чуттєва та трішечки драматична історія. «Маленька» книга, що заново відкриє вам світ безневинного та ледь наївного дитинства.

Луїза Мей Олкот розповідає своїм «любим» (як вона їх називає) читачам про життя чотирьох звичайних дівчат, які жили в найромантичніший, на мою думку, час – в ХІХ ст. Саме тоді улюбленими заняттями юних леді було відвідування балів, вишивання та читання невмирущої класики. Важко без усмішки описати, як малі бешкетниці влаштовували костюмовані вистави, створювали таємні клуби і насолоджувалися кожнісінькою хвилиною, що проводили разом. Дівчата мали багато вад та недоліків, кожен раз долаючи які, ставали все більш схожими на справжніх жінок. Попри те, що бачення авторки видаються трішки застарілими і у творі присутня легка ідеалізація героїнь, книга читається на одному диханні. Так просто написана і так швидко прочитана мною книга заслуговує на звання «мастріду» для всіх від 10 до 110.

Неочікувано для мене, дві частини роману відрізняються між собою за характером і настроєм. Перша – це історія чотирьох «маленьких жінок», які любляться, сміються, помиляються, багато мріють і працюють. Вони, докладаючи всіх зусиль, борються за можливість стати кращими, зрости духом. Однак, друга частина зовсім інша – в ній панує кохання і розчарування, біль втрати і надія на життя. Те, як поєднується в романі життєве з казковим, неможливо описати, а можна хіба відчути. Це книга з жанру «читати і плакати, плакати і читати». Вона розчулить будь-яке холодне серце, а «маленькі жінки» (які мені хочеться вже називати «нашими») зможуть достукатися до кожного і зігріти теплом всіх.

Книга рекомендується відчайдухам, які готові відкрити своє серце, щоби не читати, а відчувати.

І зовсім не рекомендується її читати тим, хто вважає милі і сентиментальні історії, повні життя і казки, дитячими.